2.2. Політико-правове регулювання мовного питання як чинник
стабілізації суспільно-політичного розвитку
Процес регулювання державною владою мовної ситуації в країні є
мовною політикою, яка визначається як комплекс цілей та принципів, що
спрямовані на впорядкування мовних практик у різних сферах життя держави й
суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих
механізмів, через які здійснюється згадане регулювання. За дефініцією провідного спеціалізованого наукового видання – Словника етнократології,
мовна політика – сукупність законодавчих, організаційних та інших норм і
заходів держави у мовній сфері [45, c. 369]. Обсяг поняття «мовна політика»
зазвичай зводять до кількох напрямів – визначення офіційної чи державної
мови, мови шкільництва, мовних прав національних меншин. В останні
десятиліття до названих вище додають ще низку проблем – вплив на мову
засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й
науково-технологічної інформації тощо.
Як зазначає дослідник мовної політики Д. Грицяк, унікальність мовної
ситуації в Україні полягає у тому, що в країні відбувається протиборство двох
основних мовних груп населення, і загострення мовного питання призводить до
поляризації суспільства, а сильні чи навіть домінуючі позиції російської мови є
наслідком відсутності незалежної національної держави. [29, c. 775].
У 2012 р. був зафіксований сплеск конфліктів довкола мовної політики та
окремих її аспектів на загальнодержавному та нижчих рівнях з боку державних
органів, кампаній та приватних осіб, що являли собою реальні або декларативні
способи змінити офіційний статус мов в Україні, а також системні, або окремі
випадки застосування існуючої мовної політики або її порушення.
До найбільш характерних конкретних заходів мовної політики відносять:
обмеження і заборони стосовно мов у тоталітарних країнах; вимоги знання
мови при влаштуванні на роботу (перш за все для державних службовців);
встановлення гарантій недискримінації за мовною ознакою, регулювання
офіційної публічної сфери (мова органів влади, діловодство, судочинство,
арбітражне впровадження, картографія); регулювання мовної роботи ЗМІ;
поширення офіційної інформації. Однак існують певні обмеження стосовно
впливу державної влади на мовну ситуацію в демократичних країнах, які
зазначаються у визначенні ступеня втручання держаної влади у мовну ситуацію
в країні.
У вирішенні цього питання, іноземний та історичний досвід підкреслює
певні засади визначення даної межі: якщо мова претендує на поширення і вихід за межі свого етносу, важливе використання її у владі, освіті, науці. Якщо носії
не прагнуть поширення своєї мови, але хочуть зберегти її для нащадків, для них
важливі такі сфери, як родинне, побутове, міжособистісне спілкування,
культура і церква. Певною мірою цей поділ корелює з поділом на приватну,
неформальну і на офіційну, формальну комунікації. З цього очевидно, що
завданням мовної політики є регулювання і встановлення механізмів контролю
за даними процесами, оскільки забезпечення функціонування в науці, освіті та
органах влади забезпечує мові високий статус у суспільстві. Що стосується усіх
інших сфер, присутність політичної влади може сприйматися як вторгнення у
приватне життя, серед яких: мова художньої літератури; церкви; родинного,
приватного, міжособистісного та групового, власне побутового спілкування.
Підписаний 8 серпня 2012 р. Президентом України «Закон про засади
державної мовної політики» № 5029-VI [50] актуалізує суспільний резонанс
стосовно питань двомовності у країні, культурної ідентифікації громадян та
самовизначення їх регіональних об’єднань. Відповідно, законодавство України
про мови регулюється наступними нормативними актами: «Конституція
України, Декларація прав національностей України, закони України «Про
ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про
національні меншини», «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про
захист національних меншин» та інші закони України, а також міжнародні
договори». Декларація прав національностей України (1991 р.) з метою
збереження унітарності країни та реалізації прав та свобод особистості гарантує
утвердження соціальної справедливості для всіх громадян України: займати
будь-які посади в органах управління і на підприємствах (стаття 1);
недоторканість сповідування релігії і слідування національним символам у
приватному житті (стаття 4); право на створення і згуртування усіх бажаючих
навколо громадських організацій культурного спрямування і їх
безперешкодний контакт з іноземними країнами якщо їх стосунки носять
культурний зміст (стаття 6, 7) [33]. Закон України «Про національні меншини»
(1992 р. із урахуванням усіх поточних змін і доповнень) констатує наступне: держава забезпечує «національно-культурну автономію», зокрема
«користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних
навчальних закладах, або через національні культурні товариства» (стаття 6);
«збереження життєвого середовища у місцях історичного й сучасного
розселення» (стаття 10). Поряд із зазначеними правами і свободами, законом
підкреслюється обов’язок національних меншин «дотримуватися Конституції
та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну
цілісність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність
українського народу» (стаття 2) [51].
Підписаний у 2003 р. президентом Л. Кучмою закон України «Про
ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» у
положенні №2 зазначає, що впровадження положень хартії стосується
«білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримсько-
татарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської,
словацької та угорської» мов. Однак з огляду на недостатньо розроблену
стратегію національної мовної політики, зазначається, що будь-які «заходи,
спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і
функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не
вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або
розвитку мов» (положення №5) [52]. Закон України «Про ратифікацію Рамкової
конвенції Ради Європи про захист національних меншин» прийнятий у 1997 р. і
затверджений Головою Верховної Ради України О. Морозом без коментарів
щодо змісту і методів впровадження положень основного документу [53].
Очевидно, що для детального уточнення і визначення конкретних дій
щодо виконання тих чи інших декларативних положень, потрібен був окремий
нормативний акт, що стане стрижневим у регулюванні мовної політики, яким і
став Закон «Про засади державної мовної політики». Досить довго точилися
дискусії стосовно того, чи буде прийнятий даний закон, чи розмови про його
розробку є лише передвиборчою провокацією. З постановкою питання на
порядок денний, практично всі засоби масової інформації наділили дану подію неабияким значенням, заповнивши максимально можливу частку ефірного
часу. Прибічники Закону «Про засади державної мовної політики»
наголошують на його демократичності і лібералізмі, вважають його зміст
розширенням прав громадян у розрізі вільного самовизначення як спільноти,
що інтегрується у Європейське та світове співтовариство. Їх опоненти, навпаки,
заперечують його прогресивний зміст, вважаючи його кроком назад,
зниженням рівня суверенності, загрозливим явищем для збереження
унітарності держави, ренесансом політики колонізації, підданства. Щоб
підтвердити, або спростувати аргументи супротивників реалізації даного
закону, встановити найбільш вірогідні його наслідки, оцінити його значення
для розвитку демократії в Україні, варто приділити особливу увагу його
детальному розгляду з правової точки зору.
У статті 2 Закону «Про засади державної мовної політики» пояснюється
необхідність впровадження положень закону як нагальної потреби «зміцнення
єдності українського суспільства» [50]. З даною метою у сфері публічного
спілкування, тобто «в державному, економічному, політичному і громадському
житті, міжособовому та міжнародному спілкуванні» встановлюється юридичне
право на використання мов, відмінних від державної. Оскільки у частині
першій статті 4 підкреслюється, що «основи державної мовної політики
визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов в Україні
регулюється виключно цим Законом, з норм якого мають виходити інші правові
акти, що визначають особливості використання мов у різних сферах
суспільного життя», можна зробити висновок, що даний закон відповідає за
практичне застосування мов у публічній сфері, синтезуючи права громадян до
найменших дрібниць. Розширення юридичних прав застосування мов,
відмінних від державної у публічній сфері торкається практично усіх напрямків
життя суспільства – використання мов у сфері освіти, в засобах масової
інформації, діяльності органів державної влади і органів місцевого
самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при
проведенні культурних заходів, тощо. Щоб пояснити обсяги дії правового поля, варто, перш за все, перерахувати галузі, що підпадають під його дію, а також
уточнити міру свободи використання мов, можливість повної, або часткової
заміни державної мови у регіональному масштабі, у загальнодержавному
масштабі. Потрібно також виокремити галузі, що залишаються без істотних
змін у поточному їх правовому регулюванні у зв’язку із впровадженням даного
закону.
1) Регіональний масштаб.
Допускається застосування тільки російської (або іншої «мови меншин»):
прийняття і публікація актів місцевих органів державної влади і органів
місцевого самоврядування; мова роботи, діловодства і документації органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, а також листування цих
органів з органами державної влади вищого рівня; спілкування із відвідувачами
посадових та службових осіб; подання усних чи письмових заяв та отримувати
відповіді на них; у роботі конференцій, зборів та інших офіційних зібрань;
тексти офіційних оголошень, повідомлень; найменування органів державної
влади і органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств,
установ та організацій, написи на їх печатках, штампах, штемпелях, офіційних
бланках і табличках; мова документації про вибори та референдуми і зміст
виборчих бюлетенів; судове провадження; подача до суду письмових
процесуальних документів і доказів; вчинення усних процесуальних дій
(робити заяви, давати показання і пояснення, заявляти клопотання і скарги,
ставити запитання тощо); слідчі і судові документи; мова роботи та актів з
питань досудового розслідування, дізнання і прокурорського нагляду;
друкована продукція службового та ужиткового користування (бланки, форми,
квитанції, квитки тощо).
Одночасно і державною, і російською (або іншою «мовою меншин»):
бюлетені для голосування на всеукраїнському або місцевому референдумі;
інформаційні плакати кандидатів на пост Президента України, кандидатів у
народні депутати України, у депутати Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, у депутати і посадові особи місцевого самоврядування від політичних партій; документ про освіту, отриману в навчальному закладі з навчанням
регіональною мовою; поширення офіційної інформації про діяльність органів
державної влади та органів місцевого самоврядування; маркування товарів,
інструкції про їх застосування; відтворення перекладної назви топоніма поруч
із відповідником державною мовою.
2) Загальнодержавний масштаб: акти вищих органів державної влади
приймаються державною мовою і офіційно публікуються державною,
російською та іншими; матеріали передвиборної агітації – будь-якою мовою;
паспорт громадянина України або документ, що його заміняє, і відомості про
його власника, що вносяться до нього, виконуються державною і поруч мовою
на вибір власника; офіційні документи (окрім паспорта), що засвідчують особу
громадянина України, або відомості про неї (записи актів громадянського стану
і документи, що видаються органами реєстрації актів громадянського стану,
документ про освіту, трудова книжка, військовий квиток та інші офіційні
документи – державною і поруч мовою на вибір власника; в паспорті
громадянина України для виїзду за кордон та інших офіційних документах
виконується у транскрипції з української, російської або іншої мови за вибором
громадянина; державні і комунальні навчальні заклади зобов’язані створювати
окремі класи, групи, в яких навчання ведеться іншою мовою, ніж у
навчальному закладі в цілому, за наявності достатньої кількості відповідних
заяв про мову навчання від учнів; в усіх загальних середніх навчальних
закладах забезпечується вивчення державної мови і однієї з регіональних мов
або мов меншин; тести для зовнішнього оцінювання якості освіти можуть
друкуватися і «мовами меншин»; у сфері культури будь-якою мовою
виготовлення копій фільмів іноземного виробництва; обсяги
загальнодержавного, регіонального і місцевого телерадіомовлення «мовами
меншин» не регулюються у відсотковому плані відносно обсягу державної;
трансляція аудіовізуальних творів будь-якою мовою; рекламні оголошення,
повідомлення та інші форми аудіо- і візуальної рекламної продукції будь-якою
мовою.
3) Залишаються без змін: єдина державна мова – українська. Засідання
Верховної Ради України, її комітетів і комісій ведуться державною мовою, але
промовець може виступати іншою мовою; проекти законів, інших нормативних
актів вносяться на розгляд Верховної Ради України державною мовою;
нотаріальне діловодство здійснюється державною мовою; мовами міжнародних
договорів України, а також угод підприємств, установ і організацій України з
підприємствами, установами та організаціями інших держав є державна мова і
мова іншої сторони; мова друкованих засобів масової інформації визначається
їх засновниками; адреси відправника та одержувача поштових відправлень,
телеграм, що пересилаються в межах України, мають виконуватися державною
мовою; мова статутів, документації, діловодства, команд та іншого статутного
спілкування у Збройних Силах України – державна.
Впровадження Закону «Про засади державної мовної політики»
торкнулося практично всіх сфер суспільного і приватного життя, на що
вказують численні уточнення, доповнення і переінакшення положень таких
нормативно-правових актів. Відповідно до перехідних положень закону, їх
нараховується 33:
- Закон України «Про освіту»;
- Закон України «Про дошкільну освіту»;
- Закон України «Про загальну середню освіту»;
- Закон України «Про позашкільну освіту»;
- Закон України «Про вищу освіту»;
- Цивільний процесуальний кодекс України;
- Господарський процесуальний кодекс України;
- Кодекс адміністративного судочинства України;
- Кримінально-процесуальний кодекс України;
- Закон України «Про нотаріат»;
- Закон України «Про адвокатуру»;
- Закон України «Про місцеві державні адміністрації»;
- Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування»;
- Закон України «Про національні меншини в Україні»;
- Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»;
- Закон України «Про вибори Президента України»;
- Закон України «Про вибори народних депутатів України»;
- Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної
- Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»;
- Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»;
- Закон України «Про органи реєстрації актів громадянського стану»;
- Закон України «Про культуру»;
- Закон України «Про кінематографію»;
- Закон України «Про інформацію»;
- Закон України «Про телебачення і радіомовлення»;
- Закон України «Про інформаційні агентства»;
- Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної
владита органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»;
- Закон України «Про поштовий зв’язок»;
- Закон України «Про телекомунікації»;
- Закон України «Про рекламу»;
- Закон України «Про лікарські засоби»;
- Закон України «Про географічні назви»;
- Закон України «Про Регламент Верховної Ради України»;
- Постанова Верховної Ради України «Про затвердження положень про
паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт
громадянина України для виїзду за кордон».
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що «мови меншин», а
фактично, російська мова юридично закріплюється практично у всіх сферах
публічної комунікації в усній та письмовій формі. Особливістю застосування
закону є те, що надане російській мові право реалізується у трьох вимірах:
можливість повної заміни державної мови (переважно у регіональному вимірі);
можливість використання поруч і на рівні з державною у ролі перекладної;
запровадження і захист російської (або іншої «мови меншин») незалежно від
ініціативи і бажання регіональних громад і органів влади. Повна заміна і
виключення державної мови допускається: у сфері роботи регіональних органів
державної влади і органів місцевого самоврядування (організація роботи,
документація, нормативні акти, спілкування з відвідувачами, листування,
подача заяв, ведення засідань, зібрань, символіка та канцелярія); робота
територіальних виборчих комісій під час організації виборів та референдумів
(документація, виборчі бюлетені); організація судових процесів та їх
документація; телерадіомовлення всіх рівнів; навчання в ВНЗ і закладах
дошкільного і середнього рівня; розповсюдження аудіо- візуальної рекламної
продукції, агітаційних матеріалів; друкована продукція службового,
державного та комунального користування (бланки, форми, квитанції, квитки
тощо). Використання у публічній сфері «мови меншин» як перекладної із
зазначенням відомостей поруч і державною: ідентифікаційні документи особи
(паспорт, записи актів громадянського стану, документ про освіту, трудова
книжка, військовий квиток тощо); можливість відтворення транскрипції з
української, російської, або іншої мови за вибором у документах для виїзду за
кордон; бюлетені для голосування на всеукраїнському, або місцевому
референдумі; інформаційні плакати кандидатів і партій на виборчих дільницях;
тести для зовнішнього оцінювання якості освіти; маркування товарів і
інструкцій до їх застосування; позначення географічних об’єктів.
Серед галузей впровадження другої мови як апріорі необхідної варто
підкреслити: офіційна публікація актів вищих органів державної влади
державною, російською та іншими мовами; державні і комунальні навчальні
заклади зобов’язані створювати окремі класи, групи, в яких навчання ведеться
мовою, відмінною від державної; у середніх навчальних закладах
забезпечується вивчення державної мови і однієї з регіональних мов. У законі
закріплені і незначні виключення, де зберігається і допускається виняткове
вживання і використання лише державної мови: мова засідання Верховної Ради
України, її комітетів і комісій, Збройних сил України; внесення проектів
законів та інших нормативних актів; мова міжнародних договорів; нотаріальне
діловодство; адресати внутрішньодержавного листування.
Варто звернути увагу, що відповідно до частини третьої статті 7,
застосування положень щодо регіонального використання мов допускається
декларативно за умови, якщо відсоток бажаючих розширення статусу мови
«становить 10 відсотків і більше чисельності її населення», але допускається, в
принципі, будь-яка відсоткова кількість «носіїв регіональної мови» і «за
рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної
ситуації, такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група
якої становить менше 10 відсотків населення відповідної території», що
уможливлює встановлення правових стандартів російської, або будь-якої іншої
мови по всій території України відповідно до регіонального зразка.
Першим і головним терміном, який вживається в рамках тексту закону є
поняття «державна мова». Згідно визначення із галузі Конституційного права,
державна мова – визначена в законодавчому порядку основна мова держави, що
використовується у законодавстві, судочинстві, офіційному діловодстві,
навчанні, державних засобах масової інформації тощо [208, с. 111]. Інше
визначення державної мови – мова органів державної влади, установ,
підприємств та організацій, мова, якою здійснюється судочинство, ведеться
навчання в школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах
держави [71, с. 667].
Етнократологічний словник подає таке визначення поняття державна
мова. Державна мова – це мова, яка є основою інформаційної системи держави і
виступає одним із символів національно-культурного і державного суверенітету
[45, с. 366]. Політологічний словник так трактує поняття державної мови.
Державна мова – це мова, що задовольняє потреби суспільства в офіційному
спілкуванні й виступає одним із символів державного і національно-
культурного суверенітету [135, c. 146]. Розгорнуте трактування терміну можна
зустріти в Малій енциклопедії етнодержавознавства. Державна мова – це мова,
що обслуговує суспільство у офіційному спілкуванні і виступає одним з
символів державного і національно-культурного суверенітету [96, c. 460].
Спільною рисою всіх визначень є правова складова, а саме: законодавче
закріплення, перерахування галузей гарантованого використання, що
стосуються переважно сфер державного сектору, судочинства, освіти та інших
публічних відносин у суспільстві; політологічна складова підкреслює
функціонально повний і найбільш універсальний засіб суспільної взаємодії,
символ єдності спільноти і її культурного суверенітету.
Думки, що стосуються підкріплення статусу і визначення функцій
державної мови і правил її використання можна зустріти у спеціалізованих
виданнях. У них зазначається наступне: згідно законодавства України,
українська мова є мовою роботи, діловодства і документації державних,
партійних і громадських органів, підприємств, установ і організацій, з’їздів,
конференцій та інших форумів, технічної і проектної документації, а також усіх
особових офіційних документів громадян республіки, вона є мовою
судочинства. Джерела свідчать, що законом забезпечує, що українська мова є
мовою відомства і документації державного апарату, з’їздів, конференцій та
інших форумів, впровадження у справах про адміністративні порушення,
арбітражних та прокурорського нагляду, нотаріального діловодства, юридичної
допомоги, однією з мов міжнародних договорів та угод. Державність
української мови передбачає її переважне використання у сфері науки,
інформатики, культури, вона є мовою офіційних засобів інформації, оголошень
і повідомлень, маркування товарів та назв.
Серед можливостей суміщення використання державної мови та інших
мов у публічній сфері зазначається: «На підприємствах, в установах і
громадських організаціях діловодство здійснюється державною мовою»
[80, c. 60]. Згідно положень Конституційного права, наприклад, навіть за
федеративного устрою, затверджуються такі мовні гарантії: «Передбачає, що
республіки в складі держави вправі встановлювати свої державні мови – в
органах державної влади, місцевого самоврядування; в державних установах
республік вони вживаються поряд з державною мовою (але не замість неї);
державною мовою публікуються федеральні закони, акти Президента, палат
парламенту, рішення Конституційного суду та інших федеральних органів.
Листування державних органів і суб’єктів федерації ведеться державною
мовою» [102, c. 667-668].
Даними положеннями зазначається, що держана мова може мати
виключний примат над іншими мовами у певних галузях, витісняючи інші
мови, або ж використовуватися в пріоритеті (частково санкціоновано законом,
або залишено на вибір мовців), або мати рівні права в застосуванні в тих чи
інших галузях переважно не широкого публічного використання.
Поряд з визначеннями державної мови часто зустрічається поняття
офіційна мова [96, c. 573]. Офіційна мова – законодавчо, або традиційно
закріплена як обов’язкова для використання в державному і суспільному житті
країни чи її певного регіону, в роботі установ та організацій, у діловодстві, суді,
армії, навчанні, освіті, науці тощо. У світовій практиці для позначення мови,
обраної для офіційного спілкування використовується термін офіційна мова
[96, с. 460]. У західній літературі поняття державна та офіційна мова в
більшості випадків ототожнюються, проте в окремих випадках терміни можуть
не збігатися [45, с. 367]. Як зазначається у словнику конституційних термінів, у
Швейцарії державними є 4 мови, а офіційними 3 (німецька, французька,
італійська) виключаючи ретороманську [208, c. 111].
Відповідно до визначення ще одного юридичного видання, офіційна мова
– «мова, яка офіційно застосовується поряд з державною мовою на території
держави. Наприклад, в Казахстані в державних організаціях і органах місцевого
самоврядування нарівні з казахською мовою офіційно вживається російська
мова» [71, с. 669]. Однак, як вважає О. Тараненко, паралельне впровадження в
поліетнічних країнах, особливо постколоніальних, одночасно обох термінів
державна і офіційна мова з чітким розмежуванням статусів, і, відповідно, сфер
їх дії доцільне тільки з протиставленням їх протиставлення, в результаті чого,
державна мова розглядається як формальна, наділена суто представницькими
функціями, тоді як офіційна стає фактично державною [96, c. 573]. У такому
разі державна мова може бути проголошена мовою спілкування усього
суспільства в усіх сферах вищими нормативними актами, підкреслена як
символ національного походження спільноти, гарантована у використанні
вищими органами влади. Однак, де-факто, державна мова поставлена більш
конкретизованими нормативними актами у статус рівний з іншими мовами,
поширеними у суспільстві, що призводить до втрати її функціонального
використання. Приводом до цього можуть бути як декларативні вимоги
обов’язкового знання так званих мов міжнародного чи міжнаціонального
спілкування, або захист прав мовців відповідно до міжнародних гарантій прав
людини і громадянина.
Якщо повернутися до тексту Закону «Про засади державної мовної
політики», врахувавши енциклопедичні визначення поняття «державна мова» і
гарантії її функціонування, то за смисловим та функціональним наповненням
його змісту, можна прослідкувати практично збіг статусу і юридичних прав
державної мови та «регіональних мов або мов меншин та інших мов, якими
користується населення країни», тобто, фактично, російської мови, згідно з
його положень. Формально, до «регіональних мов, або мов меншин», згідно з
законом відносять такі мови: «російська, білоруська, болгарська, вірменська,
гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька,
польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська,
кримчацька», проте, очевидним є те, що наявна в масштабі країни двомовність,
відмінність мовної ідентичності, набуває юридичного оформлення і захисту,
дозволяючи російській мові здобувати розширене функціональне застосування
в тій чи іншій мірі в масштабах усієї держави, а тим більше регіонів її
найбільшого поширення.
У положеннях Закону особливий акцент робиться на понятті «регіональна
мова». У тексті Закону «Про засади державної мовної політики» подається таке
визначення поняття: «регіональна мова або мова меншини – мова, яка
традиційно використовується в межах певної території держави громадянами
цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта
населення цієї держави, та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї
держави». Відповідно до положень міжнародного права, регіональна мова –
мова або мови, офіційний статус якої закріплений в законодавстві одного або
кількох адміністративно-територіальних суб’єктів: федеральних округах,
провінціях, краях, автономіях, штатах, муніципалітетах, районах, селах чи
інших самостійних адміністративно встановлених регіонах держави поряд з
офіційною/державною мовою, яка діє на території всієї держави. У статті
1 Європейської хартії регіональних мов, або мов меншин зазначається, що
визначення регіональної мови повинне задовольняти наступну вимогу:
регіональна мова – це мова, яка «традиційно використовується в межах певної
території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю
чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави» [47].
Фактично положення стосується захисту і відродження історично
домінуючих у минулому автентичних мов корінного населення території, які,
можливо, зазнавали асиміляції з огляду на ті чи інші фактори. Крім того,
поняття є більш характерним на позначення іншої ситуації, аніж визначеної у
законі, а саме – можливості поширення близькоспоріднених мов у вигляді
діалектів, наприклад, у поточній мовній ситуації Китаю, Франції, романських
країн:
- валлонська мова – споконвічна, а нині регіональна романська мова на
території Франції і Бельгії;
- галло – історично сформована, а нині регіональна романська мова на
території півострова Бретань, Франція;
- провансальська мова півдня Франції – типологічно сформований
діалект;
- шотландська мова – регіональна мова на території королівства
Шотландія, яка належить до групи західногерманських мов, як і власне
англійська мова. У той же час гельська мова, що також має статус регіональної
в Шотландії, є автохтонною кельтською говіркою регіону, під впливом якого
розвинулася шотландська мова;
- мірандська мова – споконвічна, а нині регіональна романська мова на
території республіки Португалія; розвинулася з давнього романського ідіома
королівства Леон;
- фризька мова – регіональна мова в королівстві Нідерланди і низці
островів ФРН;
- вируський діалект – регіональна мова в республіці Естонія; раніше
вважалася своєрідним діалектом естонського, 70 тис. мовців;
- кантонська мова – регіональна мова в провінції Гуандун, Китай,
практично втратила усне взаєморозуміння з пекінським діалектом путунхуа, але
зберігає єдність писемності, тобто використовує єдині китайські ієрогліфи.
Переважно статус регіональної мови присвоюється з метою збереження
своєрідних рис у регіональних діалектах офіційної мови для підтримки мовного
розмаїття, за наполяганням інтелігенції, з метою збільшення туристичної
привабливості або підкреслення культурної самобутності регіону. Існують
випадки, коли офіційна мова однієї держави є регіональною в суміжних з нею
прикордонних територіях іншої держави з огляду на певні історичні причини,
наприклад: німецька мова як регіональна в провінції Південний Тіроль, Італія;
угорська мова як регіональна в державах Румунія і Словаччина, де її визнано
регіональною в муніципалітетах, де частка угорців перевищує 20% населення.
Але все ж таки, підводячи підсумки, поняття регіональної мови більш
характерне для вживання відносно діалектів національних мов.
Ще одним важливим терміном Закону «Про засади державної мовної
політики» є рідна мова. Відповідно до ст. 1 розділу 1 закону, рідна мова –
перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві [50]. За визначенням
юридичного словника Конституційного права за ред. С. Авк’яна, рідною мовою
прийнято вважати мову, на якій людина говорить з дитинства [71, c. 669].
Вивчаючи це питання, варто підкреслити його неоднозначність: за визначенням
Ентократологічного словника, рідна мова – мова народу, що віддзеркалює
особливості менталітету і світогляду, риси характеру, генетичну пам'ять етносу
у процесі історичного розвитку. В довіднику наголошується, що здебільшого,
це мова батьків, а якщо шлюб різноетнічний, то дитина обирає мову одного з
батьків, як рідну, що є лінгвороздвоєнням, науковою мовою «дифуркацією». В
інших можливих варіантах вибір рідної мови залежить від багатьох чинників:
типу держави, національного середовища, правового регулювання, традицій,
звичаїв, моралі. У поліетнічних державах-імперіях як рідна найчастіше
обирається мова панівної нації, а в моноетнічних – мова титульної нації
[45, c. 367].
Найбільш чітко висвітлює розмежування цих понять М. Шульга: «Рідна
мова – це та мова особи, якою вона може найповніше самовиразитися,
найточніше й найглибше передати свої думки, всебічно виявити себе в слові
(аспект об’єктивного виявлення). Інколи ототожнюється з материнською
мовою, першою мовою, проте нетипові для минулих часів варіанти формування
мови дитини в умовах масових міграцій, високої територіальної і соціальної
мобільності людей, стають дедалі поширенішими і потребують чіткого
розрізнення рідної, першої, материнської, національної, функціонально першої.
Перша мова особи не завжди збігається з мовою матері, мова матері не завжди
збігається з її національністю. В певних умовах особа вимушена більшу
частину часу говорити не рідною мовою, і тому рідна мова не є функціонально
першою (найчастіше використовуваною). Результатом є те, що у багатьох
людей рідна мова і національність не збігаються» [96, c. 133]. Враховуючи
зазначені роз’яснення, варто нагадати про тривалий асиміляційний статус
української мови, за рахунок чого, в силу різних факторів, значна кількість
українського етносу стала вважати за рідну мову, тобто за таку, якою найбільш
повно володіє, російську.
Питання рідної мови органічно пов’язане з поняттям національної
меншини. Відповідно до положення частини п’ятої статті 7 Закону «Про засади
державної мовної політики», приналежність громадянина України до тієї чи
іншої мовної меншини можливо рахунок визначити через опитування під час
«Всеукраїнського перепису населення запитання про мову, яке б
ідентифікувало рідну мову особи, що належності до тієї чи іншої мовної групи»
[50]. Визначення у статті 1 першого розділу закону про те, що «мови
національних меншин» – мова меншини, що об'єднана спільним етнічним
походженням взагалі не сумісне з зазначеним методом ідентифікації громадян,
що можна вважати помилковим і провокаційним, а з патріотичної точки зору,
навіть образливим. Двомовність може бути добровільним вибором людини чи
соціуму, але й може спричинятися певними обставинами, які сягають у минуле.
Цей критерій визначення мовної меншини і метод приналежності до неї навряд
чи задовольнить науковий дискурс, тому його якомога точніше розкрити. За
визначенням П. Рабіновича, національна меншина – етнічна спільнота, що є
меншістю у складі різнонаціонального населення держави, загальні і рівні
можливості для збереження, реалізації, захисту й розвитку самобутності якої
забезпечені законодавчо [96, c. 572]. За матеріалами практики ООН національна
меншина – група осіб, яка поряд з етнічною меншиною (з власною мовою,
культурою, історією, усвідомленням себе як групи, члени якої бажають
підтримувати свої особливості) має бажання користуватися можливістю брати
участь у процесі визначення політики у рамках даної цієї території чи навіть в
рамках цілої держави, але яка не перебуває в однакових умовах з іншими
етнічними групами у цій державі.
Помилковість положення про ототожнення законом мовної преференції
(або навіть простого факту кращого володіння тією чи іншою мовою, зокрема з
огляду на рівень освіти) і етнічного походження очевидне. Це підтверджує
дефініція Ф. Гекмана: національні меншини – однорідні за соціальною
структурою групи, які проживають на території держави, чужої їхній
національній самобутності, культурі та історії внаслідок утворення нації-
держави або змін державних кордонів, а також внаслідок угод або конфліктів
між націями-державами. Причин такого стану може бути кілька. Права
національних меншин часто описують як особливі права, які інколи вважають
привілейованими, але це не так. Постійна палата міжнародного правосуддя
зазначила, що спеціальні права меншин по суті відображають концепцію
реальної, істотної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності на
відміну від юридичної) [96, с. 520]. До них, як зазначає П. Рабінович, належать
фізичні права (можливість проживання в місцях традиційного історичного
поселення, уникнення депортації, примусового переселення), права етнічні та
культурні (право на неасиміляцію), економічні (одержання пропорційної долі
централізованих державних фондів), політичні (участь у прийнятті державних
рішень, що стосуються інтересів цієї меншини, право на представництво у
законодавчих та інших колегіальних органах держави), право на
недискримінацію, захист від проявів ворожнечі, погроз, приниження і
ущемлення. Очевидно, що рівень володіння тією чи іншою мовою не є
достатньою підставою для приналежності громадянина до того чи іншого
етносу. Значне поширення російської мови і зарахування до російського етносу,
російської національної меншини всіх, хто краще володіє російською, ніж
українською, або просто бажає загального поширення російської мови можна
вважати або простою некомпетентністю, або цілеспрямованим
маніпулюванням, упередженістю, що дає змогу заволодіти особливими
засобами політичного впливу, що надані великим етнічним меншинам,
чисельність яких цим законом свідомо перебільшена.
Для забезпечення комплексної картини мовної ситуації в Україні як
поточної, так і прогнозованої, що може обумовлюватися нововведеним
законом, варто детальніше розглянути питання двомовності і його наслідків для
політичного життя спільноти. З наукової точки зору загальне поширення в
межах однієї держави двох мов має назву білінгвізм. Проблеми двомовності,
мовні питання в процесі етнонаціонального розвитку і формування політичної
ідентичності досліджували Л. Аза, М. Антонович, І. Дзюба, В. Котигоренко,
Т. Клинченко, В. Лісовий, О. Майборода, Л. Масенко, П. Надолішній,
Л. Нагорна, П. Толочко, М. Шульга, Л. Шкляр. Загальноприйняте визначення
двомовності або білінгвізму дав американський лінгвіст У. Вайнрайх.
Двомовністю він називає практику почергового використання двох мов, а тих,
хто до неї вдається, визначає як двомовних осіб. На думку В. Лісового,
двомовність може означати: «Фактичне володіння двома мовами; володіння і
застосування різними групами населення лише однієї з двох мов; використання
у державних установах будь-якої з двох мов; обов'язкове володіння двома
мовами для державних службовців».
Поряд із терміном білінгвізм використовується поняття «диглосія»,
введене в обіг в 1959 р. американським дослідником Ч. Фергюсоном, що
розглядав диглосію як існування пліч-о-пліч на всій території певної спільноти
двох різновидів мови, кожен з яких виконує певну роль. Є. Борінштейн та
А. Кавалеров приєднуються до західного розуміння диглосії як одночасного
існування в суспільстві двох мов або двох форм однієї мови. Білінгвізм по суті є
рисою індивідуальної мовної вправності, тоді як диглосія є рисою суспільно
обумовленого розподілу (призначення) певних функцій за різними мовами й
варіантами. Білінгвізм без диглосії виникає тоді, коли дві мови вживаються
почергово без суспільно вироблених засад розмежування їхніх функцій.
Найхарактернішим проявом білінгвізму без диглосії є поширене почергове
вживання обох мов в одному комунікативному акті, якщо припустити, що всі
мовці однаковою мірою розуміють обидві мови [122, с. 6]. Якщо мови
двомовного суспільства мають однаковий статус в офіційній, культурній та
сімейній сферах, то така масова двомовність визначається як горизонтальна,
якщо ж статус офіційної має лише одна мова – така масова двомовність
називається діагональною. Виходячи з того, що більшість галузей суспільного
життя або публічної сфери потребують використання української мови, а сфера
усного та міжособистісного приватного спілкування значною мірою
русифікована, можна констатувати факт функціонального розподілу ролі
кожної з мов в Україні.
Можливі варіанти співіснування двох мов, форми і наслідки білінгвізму.
Сприятлива мовна ситуація в країні в розрізі мовної ідентичності та мовного
порозуміння потребує чіткої регламентації меж застосування мов, що
виключатиме можливість їх конкуренції, протистояння та поглинання. Діалог
двох мов як двох культур, можливий тільки за рівних умов, коли кожна сторона
зберігає свою інакшість, окремішність, незалежність від іншої. Об’єктивним
фактором є те, що проблема недостатньо чітко сформульованих меж захисту
мов призводить до панівного становища однієї мови щодо іншої. З іншого боку,
взаємодія мов має індивідуальний характер, оскільки визначається також тим,
якого співвідношення (ранжування, престижність) двом мовним системам
надає мовець, що володіє обома цими мовами. За ціннісною орієнтацією
двомовність може бути горизонтальною (коли мови оцінюються однаково) та
вертикальною (коли одній мові віддається перевага на шкалі цінностей
стосовно іншої). За оцінками дослідників, для більшості мовців України
характерним є так зване перемикання коду, тобто перехід з рідної мови на мову
співрозмовника, що свідчить про почуття меншовартості в конкретного
індивіда через ослаблення мовного імунітету та втрату престижу мови
[19, с. 29]. Така мовна поведінка спостерігається не лише на побутовому рівні,
але й у діловому спілкуванні. Вона не знімає почуття дискомфорту, яке виникає
під час спілкування двох чи більше індивідів різними мовами. Переважно
незручно почуває себе той, хто говорить українською мовою, і саме він
переходить на мову співрозмовника.
На думку провідної дослідниці білінгвізму Л. Масенко, поширення двох
мов у колективній комунікації зазвичай призводить до мовного конфлікту і має
наслідком домінування однієї мови і витіснення тієї мови, яка перебуває у
слабшій позиції. Підтримуючи цю точку зору, О. Шевчук додає, що на
масовому рівні двомовність у країні гармонійною ніколи не буває, оскільки є
станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на
одномовність, або до розпаду держави через міжмовний конфлікт [206].
Наведемо цитату провідного польського науковця Є. Вєлюнського: «Немає
двомовних народів, – так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері.
Раніше існування явища двомовності означало, що один народ асимілює
інший… Існування цього явища у наш час не можна означати нічого іншого і,
звичайно, нічого іншого не означає: мета залишається тією ж, засоби її
досягнення інші, у цьому вся різниця…» Л. Панасюк підкреслює, що
домінування однієї мови хоча б в одній з двох сфер – публічній або приватній,
свідчить про політичне домінуванням в державі певної спільноти [122, с. 2].
Вітчизняні дослідники звертають увагу на продуктивний та рецептивний
типи двомовності. Як правило, двомовність продуктивна, тобто білінгв є
здатним активно використовувати другу мову, що є активною мовною
поведінкою. Особливий випадок двомовності являє собою пасивний
(рецептивний) білінгвізм – таке володіння другою мовою, коли індивід її
розуміє, але текстів цією мовою практично не продукує. Для «двостороннього»
пасивного білінгвізму, коли кожен з комунікантів користується своєю мовою,
але розуміє мову іншого, іноді використовується термін дуатигвізм, який
трапляється на територіях поширення, як правило, споріднених мов. Тому для
співіснування двох мов у межах певної території дослідники білінгвізму
вважають вкрай несприятливою їх близькоспорідненість. Наприклад, це є
характерним для російської й української мов, що підтверджується спільними
рисами їх словотвору, лексики, граматики. Навіть якщо певні поняття
передаються в сучасних російській і українській літературних мовах різними
лексемами, то в діалектах обох мов часто наявні їх спільнокореневі
відповідники, що призводить до прискореної появи «суржику» і створює
переконання, що співрозмовники мають справу з однією мовою в різних
стилістичних різновидах. Однак суржик є засобом витіснення обох мов, і, таким
чином, дестабілізує самоідентифікацію, руйнує стабільність світогляду.
Феномен суржику є перехідним різновидом мовлення, що не становить
стабільної системи, де навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк
мови є розхитаним і плинним, в якому руйнується система первинної, вже
засвоєної мови, а місце порожніх ланок заповнюють елементи мови, що
засвоюється.
До характерних явищ взаємодії двох мов належить інтерференція, що
передбачає лексичне урізноманітнення і свідоме вживання відмінних зразків
вимови, яке посилюється за умов високої інтенсивності міжмовних контактів.
Проте коли стосунки двох мов нерівноправні, коли одна з них поширюється і
претендує на простір, історично закріплений за іншою, відбувається однобічна
інтерференція, що звичайно починає відбуватися в усному спілкуванні носіїв
мови, яка витісняється. Руйнація її системи пронизує всі мовні рівні — і
фонетику, і лексику, і граматику, але оскільки вплив поглинаючої мови
здійснюється передусім через усні форми використання мови, найсильнішого
розладу зазнають норми вимови. На сьогодні в українському мовознавстві
існують різні погляди на явища інтерференції, зумовлені тривалим
російськомовним впливом, оскільки інтерференція радянського періоду
призвела до занепаду багатьох питомих форм слововживання і заміни їх
кальками з російської мови. Оскільки російська мова володіє власне своїм
автентичним історичним простором поширення, явище інтерференції є
однобічним, впливу зазнає лише українська, набуваючи все більше рис іншої
мови, втрачаючи власні.
Більшість дослідників білінгвізму, зокрема Ю. Жлуктенко, вважають, що
засвоєння двох мов на індивідуальному рівні призводить до неоднакового
становища мов. Збалансована двомовна ситуація була б можлива у тому
випадку, якби більшість членів деякого соціуму володіли б обома мовами
однаковою мірою, використовували б їх в будь-яких мовних ситуаціях, з
легкістю переключалися б з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому
системи різних мов [121, с. 8]. В іншому випадку, тенденція кращого володіння
однією мовою стимулює її подальше поширення і захоплення комунікативних
функцій іншої мови, а у випадку рівноправного закріплення обох мов на
правовому рівні і в публічній сфері – повне витіснення однієї з мов. Гарантією
збереження функціонування обох мов може бути лише повне і автономне (без
змішування мов) володіння двома мовами, зокрема, врегульоване з боку
держави, однак, на думку таких авторитетних лінгвістів, як Б. Гавранек,
А. Мартіне, Є. Хауген рівноцінне засвоєння двох мов перевищує психічні
можливості звичайної людини. Заглиблюючись у проблему форм двомовності
на індивідуальному рівні, А. Загнітко визначає три типи індивідуального
білінгвізму: координативний, субординативний та змішаний. За
координативного (чистого) білінгвізму дві мови цілком автономні, кожній
притаманний власний набір понять, граматичні категорії двох мов також
незалежні. За субординативного білінгвізму мовці сприймають другу мову
через призму рідної: поняття співвідносяться з лексичними одиницями рідної
мови, а останні – з одиницями другої мови. За змішаної двомовності мова, яку
індивід знає гірше, будується з використанням засобів першої (основної) мови.
В. Демченко доповнює класифікації двомовності: за ступенем володіння
мовами (у плані відповідності до літературної норми), розрізняючи
нормативний білінгвізм, коли мовець дотримується норми в обох мовах;
ненормативний, коли функціонально друга мова реалізується з порушеннями.
Враховуючи вищезазначені критерії оцінки двомовності, переважаючий тип
мовної компетенції у сфері однієї з мов в Україні умовно можна назвати
пасивним, або перекладним, оскільки на індивідуальному рівні пошук зв'язку
між позамовною реалією та її мовним еквівалентом йде через слово
функціонально першої (або найбільш активно уживаної) мови, що свідчить про
тенденцію до уніфікації спілкування в напрямку єдиної мови.
Для значної частини громадян України характерний перекладний
рецептивний білінгвізм, за якого мовець розуміє іншу мову, але практично не
продукує власних висловлювань, а при намаганні здійснює це, перекладаючи
думки зі звичної для спілкування мови. Такий стан має ризик переходу мовця
винятково на одну з мов, яка стане домінуючою, проте українські реалії
вказують на інший феномен білінгвізму – напівмовність, за якої перехід на одну
з мов фактично неможливий через незнання достатньою мірою жодної з них
[19, с. 30]. Напівмовність можна назвати різновидом двомовності із неповним
рівнем мовної компетенції в обох мовах. Дослідник білінгвізму Б. Ажнюк
визначає напівмовність як брак хоча б одного з шести мовних параметрів або
навичок:
1) обсягу словникового запасу;
2) правильності (коректності) мови;
3) підсвідомого, доведеного до автоматизму оперування мовою;
4) мовотворчості, тобто здатності творити неологізми;
5) функціонального володіння мовою;
6) образності мови.
Стан напівмовності є найбільш загрозливим, оскільки саме він руйнує
цілісність та логічність самоідентифікації. Фактично, цей стан можна назвати
елементом персональної десоціалізації взагалі – відстороненням індивіда від
життя соціуму, незнання і нерозуміння його цінностей, надбань, а тому і
заперечення власного відношення до культурних коренів і зв’язків взагалі. Під
впливом різноманітних соціальних факторів і обставин, індивід опиняється в
умовах вимушеної втрати і зміни ідентичності, що може реалізовуватися у
маргіналізації (втраті ідентичності), а також пошуку нової ідентичності з іншою
спільнотою.
Розглянувши найбільш характерні тенденції білінгвізму в рамках теорії і
практики українського соціуму, варто звернути увагу на обставини, за яких
мовці роблять свідомий вибір між різними комунікативними засобами в умовах
білінгвізму. За багатомовності завжди використовують ту мову, що найкраще
може забезпечити успіх комунікації з врахуванням двох часто протилежних
потреб, які В. Атпатов називає «потребою ідентичності» та «потребою
взаєморозуміння». Потреба ідентичності полягає в намаганні за будь-яких
обставин користуватися «своєю» мовою, опанованою в перші роки життя, а
потреба взаєморозуміння в тому, що кожен бажає без перешкод спілкуватися зі
своїми співрозмовниками. За умов глибокого проникнення однієї з мов у такі
важливі сфери, як бізнес і промисловість, усуваючи з цієї галузі іншу, мовцю
доводиться освоювати мову сфери, до якої він має долучитися. У випадку
дисгармонізації використання мов, їх фактичного нерівного становища у
певних галузях спілкування, виникає функціонально перша мова, яку
здебільшого диктує соціум, мовне підпорядкування з боку державно-
адміністративних закладів, соціокультурні норми середовища, мовленнєвий
колектив тощо. На відміну від рідної, функціонально першою є мова, якою
людина користується у більшості комунікативних ситуацій, якою вона частіше
в певний період думає, задовольняє власні культурно-інформаційні потреби, і
яка є засобом її акомодації в різних сферах життєдіяльності суспільства
[121, c. 4].
На якомусь етапі функціонально перша мова може й не бути мовою, яку
людина знає найкраще, але вона завжди є мовою пристосування, ціннісної
орієнтації, вираженої у намаганнях стати рівноправним членом соціуму.
Найчастіше це буває мова з великою демографічною потужністю, мова з
більшою кількістю функцій або така, що вважається більш престижною в
суспільстві. Заміна первинної мови на функціональну чи суб’єктивно оцінену
вищою часто супроводжується і переглядом релігійної приналежності, звичаїв
та правил повсякденного життя, заснованим на недостатньому володінні
рідною мовою та зневірі в її престиж, відсутністю відчуття гідності [206,
c. 347]. Очевидно, що в Україні наявне обмеження суспільних функцій
української мови було викликано штучно, внаслідок тривалої відсутності
власної державності, цілеспрямованої асиміляції іноземними країнами, тому не
може вважатися природним явищем.
Як зазначається в зарубіжних джерелах, національна ідентичність не є
результатом фактору місця народження, а формується в процесі життя за
рахунок впливу середовища: національні символи, мова, національні кольори,
знання історії, виховання самосвідомості, кровних зв’язків, культури,
національних страв, впливу радіо і телебачення. Серед суб'єктів передачі мови
або суб’єктів формування мовної ідентичності можна виокремити такі: сім'я,
етнос, соціум, державна влада (політичне регулювання). Як зазначає І. Бабак,
відчуття національної єдності виникає не стихійно, а, переважно, формується
внаслідок цілеспрямованої діяльності батьків, вихователів, вчителів та
державної політики [7, с. 3]. В одномовних середовищах усі компоненти
взаємодіють в одному напрямку і материнська мова збігається з
функціональною мовою безперешкодно. У двомовних середовищах
різновекторний мовний вплив негативно позначається на самоідентифікації
громадян, спричиняє розбіжності в уявленнях людини про рідну мову і свою
національність [121, c. 4]. Роль влади, правлячої еліти в установленні
ідентичності і підвищенні національної самосвідомості переоцінити складно,
оскільки влада здатна до формування зразків та форм суспільної поведінки
(зокрема – мовної), вироблення та продукування національних цінностей, що
можливе за уважної послідовної ролі держави у природному сценарії
формування ідентичності.
Мотивуючи прийняття Закону «Про засади державної мовної політики»
від 3 липня 2012 р., провідними нормативними актами міжнародних
організацій, ініціативна група його розробки наголошує на крайній
необхідності розширення прав бажаючих використовувати інші мови, відмінні
від державної, у галузі публічних відносин суспільства та спілкування з
державною владою. У вступній частині до закону перераховуються міжнародні
акти, на які спираються автори законопроекту: Європейська хартія
регіональних мов або мов меншин, Міжнародний пакт Організації Об'єднаних
Націй про громадянські і політичні права, Конвенція Ради Європи про захист
прав і основоположних свобод людини. В преамбулі Європейської хартії
регіональних мов або мов меншин ідеться про те, що метою декларації є
«охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких
перебувають під загрозою відмирання, що сприяє збереженню та розвитку
культурного багатства і традицій Європи» [47]. Це підтверджує те, що
положення документу стосуються захисту національних мов, а не реінкарнації
статусу мов колишніх колоній.
Одним із важливих пунктів хартії є також те, що у кожному конкретному
випадку мовна політика повинна вживатися гнучко, без шкоди для збереження
державних мов (стаття 21): «Будь-яка держава під час підписання або здачі на
зберігання своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття,
затвердження або приєднання може заявити одне або декілька застережень до
пунктів … цієї Хартії». Цікавим фактом є те, що вперше в Україні хартію було
ратифіковано Законом України від 24 грудня 1999 р. N 1350-XIV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» з
великою кількістю застережень. Проте навіть це не запобігло втраті його
чинності у зв'язку з визнанням його таким, що не відповідає Конституції
України (є неконституційним) згідно з рішенням Конституційного Суду
України від 12 липня 2000 р. N 9-рп/2000. На початку 2000-х здійснювалися
спроби заміни мови діловодства в східних областях України з посиланням на
положення ратифікованої хартії, однак у зв’язку з неточностями і труднощами
щодо перекладу понятійного апарату, зокрема ключового терміну minority
language, який означає «міноритарна мова» і терміну мова меншин, за рішенням
Міністерства юстиції України звернення і посилання обласних урядів до
положень хартії є безпідставними. У підготовленому Міністерством юстиції
юридичному висновку щодо рішень обласних і міських рад стверджується, що
місцеві ради порушили принцип законності, вийшовши за рамки своїх
повноважень.
Серед нормативних актів щодо мовного питання у національних
державах, існують і протилежні світові тенденції. Національні спільноти
чимраз частіше намагаються втілити декларовані у багатьох міжнародних актах
вимоги щодо забезпечення мовного паритету та можливості самовираження
рідною мовою, обмежуючи їх асиміляцію мовами найбільш чисельного
населення світу, або мов колишніх колоніальних держав. Тенденція
розширення функцій найбільш вживаних мов, їх універсалізація і задоволення
будь-яких цілей інформаційного простору сприяє витіснення національно-
державних мов з ужитку за умов глобалізації. Ситуація, за якої англійська мова
стала найпопулярнішою (хоча не такою домінантною, як ще п’ять рр. тому),
свого часу дала підстави З. Бжезинському заявляти про панування Сполучених
Штатів в інформаційно-орієнтованому суспільстві; завдяки чому «наслідування
американського шляху розвитку поступово принизить увесь світ; це створює
сприятливі умови для встановлення непрямої консенсуальної американської
гегемонії» [198, c. 17]. У звіті ЮНЕСКО «До суспільства знань» окремим
пунктом визначається проблема, пов’язана з мовною ідентичністю. За
прогнозами аналітиків цієї організації, щонайменше половина з 6000 мов,
якими сьогодні спілкуються у світі, ризикує зникнути до кінця ХХІ ст. Причому
«явище відмирання мов набуває дедалі більшого розмаху: з часом від 90 до 95%
мов може зникнути» [198, c. 15]. Для попередження загроз асиміляції більшості
мовних груп через популяризацію інформаційно-комунікаційних технологій на
початку нового тисячоліття ЮНЕСКО ухвалила деякі документи, де
проголошується курс на збереження культурної та мовної ідентичності в усіх
світових країнах, зокрема Загальну декларацію про культурну різноманітність
(2001р.), Міжнародну конвенцію щодо збереження нематеріального спадку
(2003р.), Рекомендації щодо розвитку та використання багатомовності й
загального доступу до кіберпростору (2003 р.).
Як зазначає Дж. Таунсенд, запорукою згуртування спільноти є
відкритість, толерантність та самодостатність національного об’єднання [222].
Відкритість для публічного обговорення, повага до недоторканості приватного
життя та свободи визначення особи, об’єднання навколо основоположних
цінностей національного колективу. Стабілізуючими факторами збереження
національної мовної ідентичності є однозначно заходи по недопущенню
усунення мови і культури титульної нації, що сприятиме консолідації
спільноти. На законодавчому рівні це може бути встановлення так званих
жорстких вимог – мовних цензів, покликаних не допускати незнання державної
мови посадовими особами за рахунок встановлення, наприклад,
кваліфікованого мовного цензу [208, c. 258], що визначатиме рівень володіння
мовою кандидата, досягнення прохідного бар’єру якого уможливлюватиме
займати стратегічні для країни посади. В Україні існує лише формальний
мовний ценз щодо набуття громадянства, прийняття повноважень частиною
службовців, наприклад, суддів, прокурорів щодо кандидата на пост Президента
(але не вказаний щодо парламентарів), який уможливлює нехтування знанням
державної мови. З метою запобігання корупції при визначенні рівня володіння
державною мовою може бути запроваджено вимоги щодо проходження
незалежного тестування на отримання універсальних сертифікатів з певної
мови для осіб, для яких вона не є рідною. Наприклад, можуть бути
запроваджені тестування на зразок IELTS, TOEL з англійської або TestDaF з
німецької, оцінювання яких відбувається анонімно і під суттєвим захистом від
фальсифікацій.
За наявності етнічної меншини, походження якої історично повязано з
іншою суверенною державою, тобто при наявності у національної меншини
рідної для її етносу держави, як це є у випадку з російським етносом України та
існуванням Російської федерації, усі тенденції щодо відокремлення групи від
держави мають усуватися шляхом передчасного попередження подібних явищ
ще у процесі зародження за рахунок відкритості, визнання недоторканості
особистої культурної автономії, що зніматиме необхідність звернення її за
кордон у пошуках захисту та гарантії існування.
Одним із ефективних методів реальної підтримки розвитку мов
національних меншин державою може бути законодавче внесення положення,
яке гарантуватиме учням усіх державних середніх шкіл можливість самостійно
обирати іноземну мову для вивчення з вказівкою переліку усіх можливих
варіантів. Так, наприклад, російська або інша мова меншин може викладатися
як іноземна мова, замість традиційно впроваджених для вивчення англійської
чи інших європейських мов. Завдяки такому положенню, наприклад, в Бразилії
у 1989 р. були створені умови для вільного викладання української мови як
іноземної в державних школах, які знаходяться в місцях компактного
проживання етнічних українців [61, с. 252].
Радикальним і водночас демократичним ринковим методом є
встановлення функціонального пріоритету української державної мови у
секторі публічного спілкування. Дієвим методом може виступати не усунення
інших мов з публічного простору, або обмеження їх обсягу щодо державної, а
диференціація в оподаткуванні і видачі ліцензій україномовним та іншомовним
ЗМІ і використанні іншомовних засобів реклами, теле- та радіотрансляції,
заохочення у різних формах до переходу на державну мову, субсидійна та інша
підтримка.
Одним з факторів національного ренесансу є включення у дискурс
неурбанізованої складової української спільноти – мешканці малих населених
пунктів, для яких характерна міцна мовна і культурна ідентичність, незмінність
орієнтацій протягом довгого історичного періоду. Іншими словами,
домінування селян за походженням, хліборобів за професією, українців за
національністю логічно зумовлює домінування в цілому в регіоні української
мови як мови більшості населення. З цього органічно випливає й вимога до
держави щодо відродження традицій хоча б у плані соціально-економічної
орієнтації на сільське господарство, що було б доцільно та логічно з
історичного боку, враховувало б географічну та етнічну специфіку. Цей процес,
безперечно, потребує часу, що охоплює проміжок життя принаймні двох-трьох
поколінь, але було б великою політичною помилкою зволікати із
впровадженням низки заходів, котрі б забезпечили переорієнтацію мовної
поведінки нових поколінь українських громадян [120, с. 7].
Зміцнення мовної ідентичності може здійснюватися і в ширшому, ніж
загальнодержавний масштаб дії. Мовна політика держави може включати і
зовнішньополітичний вплив [45, c. 369]. На основі міждержавних угод Україна
може активно сприяти національно-культурному розвитку українців за
кордоном, може надавати їм допомогу у вивченні української мови, проведенні
наукових досліджень з українознавства тощо. Враховуючи те, що кілька
десятиліть тому у Канаді здійснювалися спроби встановлення однією з
державних мов української відповідно до значної кількості у відсотковому
складі країни українських емігрантів та їх нащадків (1,7%), поширення
української мовної ідентичності цілком можливе.
Проаналізовані вище факти і результати досліджень провідних науковців
яскраво свідчать про те, що питання національної ідентичності є актуальним
для сучасної політичної практики. Незважаючи на глобалізаційні процеси та
підвищення рівня інтенсивності міжнародного спілкування, громадяни будь-
якої країни природно відчувають потребу у самоототожненні себе з певною
спільнотою. І не завжди ця спільнота є однорідною за їх громадянською
належністю чи етнічним походженням. Ці процеси маргіналізації ідентичності
місце спостерігаються і в поточному суспільному житті українців, що
виявляється у різновекторних поглядах щодо культурного розвитку, а,
відповідно, і зумовлюють значну політичну напруженість, тенденції ризику.
Об’єктивними причинами наявної біполярності у напрямках суспільної думки є
тривала асиміляція титульного етносу української держави і заборона символів
його культурної окремішності, пропаганда зневіри в національний суверенітет і
приниження національної гідності. На думку багатьох дослідників, загрозливим
явищем для України є втрата єдиної мовної ідентичності як визначальної
складової національної ідентичності, центрального елемента у конструюванні
культурної і політичної єдності. На відміну від багатьох країн світу, де
двомовність сформувалася природним шляхом, в Україні масова двомовність є
наслідком колоніального минулого, впливу цілеспрямованих практик
витіснення національної свідомості. Відсутність української державності
зумовила ряд несприятливих обставин, які прямо чи опосередковано впливали
на усунення культурної унікальності спільноти, розчинення її у межах культур
держав-метрополій. Особлива роль у політиці асиміляції належала питанню
усунення мови, і не дарма. Місце і значення мови серед інших факторів
консолідації спільноти переоцінити важко. На її основі будуються інші провідні
символи культурної унікальності, такі як міфологія, історична пам’ять і
традиції, практика повсякденного життя, пісенно-фольклорна творчість,
літературні та художні твори, національний характер. Мова виявляється
засобом для збереження і відтворення цих символів і презентації їх змістовного
наповнення. Відсутність єдності культурних цінностей, і, зокрема, мови як їх
стрижневого елемента, може призводити до ціннісної дезорієнтації,
ідентифікаційної зради, або маргіналізації, обрання альтернативної культурної
системи і бажання об’єднатися з її носіями.
Серед основоположних чинників мовної дезорієнтації українського
соціуму періоду незалежності виокремлюють етнічний склад, географічне
положення, урбанізаційний фактор і економічні зв’язки. Однак, в етнічному
складі українці переважають практично на всій території країни (за винятком
Криму). Територіальна близькість певних регіонів до колишніх держав-
метрополій втрачає зміст через поступове конструювання економічного
суверенітету і приблизні рівні умови для професійної самореалізації
спеціалістів, урбаністичний елемент русифікації втрачає масштаб з огляду на
зростання трудової міграції населення малих населених пунктів, а колапси
економічної ситуації 1990-х рр. вже добігають логічного розв’язання і
стабілізації. Більш значним важелем впливу щодо ситуації історичної мовної
невизначеності виявився факт політичної незацікавленості у правовому захисті
статусу державної мови, і тому найбільш ефективний період для реалізації
вирішення цього питання був втрачений. Внаслідок цього, тенденції щодо
українізації не були впроваджені достатньою мірою, що на другому десятку
незалежності держави почало використовуватися як інструмент маніпуляції у
мовному питанні з метою подразнення національних почуттів та їх кореляції з
ностальгією про певні успіхи і стабільність добробуту у минулому
колоніального періоду. Реальні вади і беззмістовність політичних платформ
щодо реформування країни були приховані провокаційними гаслами щодо
розширення прав тих чи інших верств населення, фальсифікацією прагнень
лібералізації суспільних можливостей, підміни понять демократії на
передвиборчу риторику.
Аналіз правового поля мовної ситуації України свідчить про відсутність
чітко розробленої стратегії постколоніальної українізації, очевидну
неузгодженість і фрагментарність мовних реформ років незалежності.
Детальний розгляд попередніх нормативно-правових актів щодо питання мови,
зокрема Декларації прав національностей України, законів України «Про
ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про
національні меншини», «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про
захист національних меншин» констатує, що розробка єдиного закону про
використання іноземних мов на території країни була необхідною, проте
положення, які цей нововведений закон містить навряд чи можна назвати
прогресивними. Якщо попередні акти щодо врегулювання мовного і
культурного питання можна визначити як такі, що спрямовані насамперед на
недоторканість приватного життя і застережень можливостей пригнічення
культурного розмаїття, а також затвердження заборон на будь-які форми
дискримінації за культурною ознакою, то закон про засади державної мовної
політики містить положення щодо розширення юридичних прав іноземних мов
у публічній сфері. Враховуючи мінімальні масштаби поширення інших мов у
порівнянні з російською, де факто, права витіснення органами місцевої влади
державної мови з ужитку і заміну її на російську, а також низку заходів щодо
загальнодержавного поширення російської мови, які раніше мали певні
обмеження.
Нововведення закону торкнулися практично всіх сфер публічного життя
країни, надаючи можливість усунення мови з вжитку у її колишніх найбільш
сильних позиціях. Заглиблення у термінологію мовної політики дає змогу
зрозуміти, що закон про засади державної мовної політики урівнює в правах
українську і російську мови, надаючи останній якщо не декларативно, то
фактично статус другої державної, наділяючи її усією повнотою функцій і
безлімітними правами публічного використання.
З врахуванням того, що певні регіони більшою мірою постраждали від
мовної і культурної асиміляції у минулому, а також вважаючи на об’єктивні та
політичні фактори консервування їхнього пригніченого становища у роки
незалежності, наслідком впровадження цього закону може бути остаточне
відокремлення тих чи інших частин спільноти у культурному плані від решти
населення країни. Важливо також підкреслити численні грубі і технічні
неточності у використанні термінології у рамках цього нормативно-правового
акту, які можна розцінювати або як некомпетентність, або як свідома
провокація, антинауковість для виправдання антинародних дій. Серед них
варто виокремити: підміну понять національна меншина, коли частина
громадян відмінного від титульного етносу походження і ототожнення його з
групою осіб, яка не володіє на високому рівні, або в недостатній мірі
використовує державну мову внаслідок тих чи інших обставин, але є
українцями; неправильне використання поняття регіональна мова, яке частіше
вживається у рамках міжнародного права як різноманіття співіснування
діалектів однієї мови; ігнорування відмінності понять рідної мови, як такої,
якою людина володіє найкраще і найповніше може висловити свої думки,
материнської мови, як мови батьків, і функціонально першої мови, як такої,
якою людина найчастіше використовую у спілкуванні тощо. Внаслідок цього
робляться помилкові і провокаційні висновки стосовно перебільшення кількості
і ролі етнічних меншин, їх потреб, скрутності їхнього поточного становища,
переоцінки загроз їх культурній самовизначеності, виправдання підстав
розширення сфери їх інтересів, провокування втрати ідентичності значною
частиною громадян-представників українського етносу.
Також характерним є неправомірне використання терміну
«нетериторіальні мови» Європейської хартії регіональних мов або мов меншин,
який насправді позначає мови, якими користуються громадяни держави і які
відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави,
але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території
держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної
місцевості цієї держави. Використовуючи положення хартії, популісти
виправдовують правомірність введення реінкарнації офіційного статусу
російської мови як мови, яка має значний відсоток щодо вживання в країні.
Щодо уточнення цього питання у пояснювальній доповідi до Хартії додається
роз'яснення, що нетериторіальні мови виключаються з категорії регіональних
мов або мов меншин, тому що вони не мають територіальної бази. Насправді ж
положення хартії спрямовані саме на відродження мов, які пройшли етап
асиміляції і були практично витиснуті з ужитку.
Моніторинг наукових праць щодо явища білінгвізму, або двомовності,
свідчить про те, що це явище не є стабільним, у масштабах суспільства є
джерелом напруженості і непорозуміння, має тенденцію до змін у напрямку
витіснення з простору мови, яка перебуває у слабшій позиції відносно іншої.
Психологічні дослідження свідчать про те, що найбільш загрозливих масштабів
явище набуває особливо за близької спорідненості мов, що характерне для
російської і української. Як свідчать соціолінгвісти, у випадку тривалого
впливу на особу двомовного простору, є велика вірогідність виникнення стану
напівмовності, який демонструє факт недостатнього рівня мовної компетенції
одночасно в обох мовах – тобто втрати взагалі будь-якої мовної ідентичності,
розпач і суспільне відчуження.